ЖАБА Й ВІЛ
Раз Жаба вилізла на берег подивиться 
Та й трошечки на сонечку погріться.
Побачила Вола Та й каже подрузі тихенько
(Вигадлива була!):
— Який здоровий, моя ненько! 
Ну що, сестрице, як надмусь,
То й я така зроблюсь? 
От будуть жаби дивуваться!
— І де вже, сестро, нам рівняться! — 
Казать їй друга почала;
А та не слуха... дметься... дметься...
— Що, сестро, як тобі здається, 
Побільшала хоч трохи я?
— Та ні, голубонько моя!
— Ну, а теперечки? Дивися!
— Та годі, сестро, схаменися! — 
Не слуха Жаба, дметься гірш, 
Все думає, що стане більш.
Та й що, дурна, собі зробила? 
З натуги луснула — та й одубіла!
Такі і в світі жаби є, 
Прощайте, ніде правди діти; 
А по мені — найлучче жити, 
Як милосердний Бог дає.

МУХА Й БДЖОЛА
Весною Муха-ледащиця
Майнула у садок 
На ряст, на квіти подивиться, 
Почуть Зозулин голосок. 
От примостилась на красолі¹
Та й думає про те, 
Що як то гарно жить на волі,
Коли усе цвіте. 
Сидить, спесиво поглядає,
Що робиться в садку; 
Вітрець тихесенько гойдає,
Мов панночку яку... 
Побачила Бджолу близенько:
— Добридень! — каже їй. — 
Оддиш хоч трохи, моя ненько, 
Сідай отут мерщій.
— Та ніколи мені сидіти, — 
Одвітує Бджола, —
Вже час до пасіки летіти: 
Далеко від села.
— Яка погана, — Муха каже, — 
На світі доленька твоя:
Раненько встане, пізно ляже...
Мені б отак — змарніла б я, 
За тиждень би головоньку схилила. 
Моє життя, голубко мила, —
Талан як слід: 
Чи де бенкет, чи де обід, 
Або весіллячко, родини, — 
Такої гарної години 
Ніколи не втеряю я: 
І їм, і ласую доволі, — 
Не те, що клопоти у полі 
І праця бідная твоя! —
На річ таку Бджола сказала:
— Нехай воно і так, 
Та тільки он що я чувала, 
Що Муху зневажає всяк,
Що де ти не поткнешся 
Або до страви доторкнешся, — 
Тебе ганяють скрізь: 
Непрохана не лізь.
— Стару новинку, — каже Муха, — 
Десь довелось тобі почуть!.. 
Запевне, дурень дурня слуха... 
Велике діло — проженуть!
Не можна в двері —
 я в кватирку 
Або пролізу в іншу дірку -
І зась усім!
Нехай ся байка мухам буде, 
Щоб не сказали часом люди, 
Що надокучив їм.

Гава і Лисиця

Літаючи по дворах, Гава
Шматок ковбаски добула;
Хоч кажуть, що вона дурна роззява,
А до крадіжки здатная була.
От узяла та й полетіла,
Щоб недалечко, у ярку,
На самоті поснідать до смаку:
Усе було, ще ковбаси не їла.
«Спасибі,— думає,— розумним головам,
Що в світі потрудились,
Усячину робить навчились;
Поміж людьми, як кажуть, добре й нам:
Що-небудь можна роздобути».
Не вспіла Гава носом ткнути,
Аж і Лисичка тут стоїть
І жалібно квилить:
— Голубко-кумонько! Тебе я ждала-ждала,
Аж плакала, як виглядала,
Щоб голосочок твій почуть,
Хоч на хвилиночку про горенько забуть…
Ти, може, серденько, того й не знаєш,
Як гарно, любо як співаєш —
І соловейко так не втне…
Розваж хоч трошечки мене! —
Прийшлось роззявитись дурному горлу:
— Кра! кра! — а ковбаса додолу,
Лисичка хап — і у кущі мерщій,—
Оддячила кумі своїй!
Прокракала роззява, огляділась —
Чортма куми і снідання нема…
— А щоб ти,— каже,— подавилась,
Лукавая кума!
Прилащиться підлиза хоч до кого:
Солодкії слова
Приманюють великого й малого,—
То вже така дурниця світова;
Про се розумні знають люде,
Та що ж ви будете робить:
Хто маже — не скрипить,—
Так, мабуть, і довіку буде.

Гадюка і Ягня

Під дубом у гаю жила Гадюка,
Непросипуща злюка:
Усе було сичить-сичить,
Щоб кого-небудь укусить.
Мале Ягнятко там гуляло;
Скік-верть, сюди-туди —
Та якось під той дуб і доскакало,
Не сподіваючись біди…
Гадюка кинулась та й укусила,—
От так, як бач,
Безвинного занапастила.
Ягнятко в плач,
А потім на травицю впало:
— Ох, за що ж, за що? — простогнало…
А бісова Гадюка знов сичить:
— Щоб тут гулять не сміло!
Ти, може, затоптать мене хотіло,—
Вас треба вчить! —
Ягнятко більше не озвалось…
На світі нажилось, награлось…
Затихло… спить…

Колись і між людьми чимало
Таких ягнят попропадало.
Тепер гадюкам час сказать:
Минулися вже тії роки,
Що розпирали боки,—
Дай, боже, правді не вмирать!

Жвавий Хлопчик

Був собі Хлопчик дуже жвавий,
Моторний і цікавий:
До всього придивлявсь
І пильно прислухавсь;
Що між собою скажуть люде —
Почує, довго не забуде.
Наслухавсь він, що дуже довгий світ,
Куди не глянь — все світ, ні тину, ні воріт.
От, як діждали літа,
Придумав він побачить того світа
І на комору зліз; як глянув — аж зрадів.
«От,— думає,— якби я полетів
Далеко, аж у степ… І! Добре б нагулявся,
До вечора б додому не вертався;
Літав би я туди щодня…»
Де не взялась Свиня
І стала чухать об драбину
Багном обляпаную спину,
Та так же тре, аж снасть тріщить;
А Хлопчик на Свиню: — Чу-чу, чу-чу! — кричить…
Посунулась драбина і упала;
Свиня захрюкала і — драла;
А Хлопчик на ввесь двір заголосив,
Як крейда побілів,
Забув і довгий світ, забув і степ широкий,
Страшний йому зробився дах високий…
Хотів уже скакать,—
Була б тоді нахаба!
На щастя, вийшла з хати Баба
І кинулася рятувать.
— І як ти тут,— питає,— опинився? —
За Бабу Хлопчик ухопився.
— Я,— каже,— зліз, драбина тут була,
А чорная Свиня прийшла
І чухаться тут заходилась.
Драбина хить — і повалилась,
Зоставсь я угорі… перелякавсь…
— Ох, мій голубчику маленький!
Ще добре, що зоставсь!
От якби впав, і був би неживенький,
І горенько б тоді було…
Чого ж тебе туди знесло?
— Бабусю! — каже він.— Хотів я подивиться,
Чи дуже довгий світ.
— Гай-гай! Дивився б із воріт,
А лізти високо малому не годиться.
Ти, може, й світ хотів би облітать?
Тепер минулося, а вдруге не минеться;
Бач, в грудях сердечко, неначе пташка, б’ється.
І рученьки, і ніженьки тремтять.

Скажу я вам, не тільки що дитині,
Як мудрий дід мовляв мені колись,
Що вік живи, учися, стережись
І пам’ятай, що є на світі Свині.

Коник-стрибунець

У степу, в траві пахучій,
Коник, вдатний молодець,
І веселий, і співучий,
І проворний стрибунець,
Чи в пшениченьку, чи в жито,
Досхочу розкошував
І цілісінькеє літо,
Не вгаваючи співав;
Розгулявся на всі боки,
Все байдуже, все дарма…
Коли гульк — аж в степ широкий
Суне злючая зима.
Коник плаче, серце мліє;
Кинувсь він до Мурав’я:
— Дядьку, он зима біліє!
От тепер же згину я!
Чуєш — в лісі ворон кряче,
Вітри буйнії гудуть?
Порятуй, порадь, земляче,
Як се лихо перебуть!
— Опізнився, небораче,—
Одказав земляк йому,—
Хто кохав життя ледаче —
Непереливки тому.
— Як же в світі не радіти?
Все кругом тебе цвіте,—
Каже Коник,— пташки, квіти,
Любе літечко на те;
Скочиш на траву шовкову —
Все співав би та співав.—
На таку веселу мову
Муравей йому сказав:
— Проспівав ти літо боже,—-
Вдача вже твоя така,—
А тепер танцюй, небоже,
На морозі гопака!

Ластівка й Шуліка

Трудяща Ластівка край берега літала,
Земельку мокрую збирала,
Щоб хатоньку собі зліпить,
Щоб де було і їй, і діткам жить,
Тихеньку долю веселити,
І бога, і людей хвалити.
Сидів Шуліка на вербі
І так до неї обізвався:
— Дивуюсь я тобі,—
Не раз я придивлявся,
Усе ти між людьми і не боїшся їх,
Пройдисвітів таких,
Не тільки що під стріхою співаєш,
Ще й у вікно літаєш…
От хоч і я — не в тебе вдавсь,
Шулікою на світі звуся,
А лиха від людей набравсь,
І зло бере, а все-таки боюся;
Досадно стане хоч кому:
Тобі привіт, мені — біда велика.—
А та йому:
— Я — Ластівка, а ти Шуліка;
Я людям не чинила зла,
Де не була,
А ти подумай, пане-брате,
Яке життя твоє завзяте:
Ввесь вік курчат і пташечок хапав,
Ні ласки, ні жалю не знав.

Давно-давно мовляють люде:
Що добренько роби, то добре й буде.

Лев та Миша

Старенька Миша горювала:
Їй ніде, бідній, було жить,
Головоньки на старість прихилить;
Сама собі по світові блукала…
Діток нема: були колись —
Теперечки по світу розбрелись,—
Одним одна зосталась мати.
Пішла вона звичайненько прохати,
Щоб Лев в дуплі дозволив їй,
Самотній та старій,
Хазяйство завести маленьке
Біля їх милості близенько.
— Хоч сила всім страшна твоя,
Хоч пан ти,— каже,— між панами,
Та хто зна, що ще буде з нами:
В пригоді, може, стану й я…
— Хто? Ти? — Лев заревів.— Така погана?
Мене, такого пана,
Сюди задурювать прийшла?.
Пішла!
Бач, теревені розпустила!
Тікай, поки ще ціла! —
Злякалась Миша та притьмом
Поміж травою, лопушком
З переполоху почухрала —
Туди-сюди— й з очей пропала.
Раз Лев пішов поживи розглядать
Та у тенета якось і піймався.
Рвонув він раз — тенета не тріщать;
Удруге, втретє — ні… Вже як не силкувався
Як не ревів,
Як не вертів,
А все-таки не вивертівсь — зостався.
Прибігли люди, узяли
Зв’язали бідного та й повезли
По ярмарках в залізній клітці
На диво світові всьому
(Видно, були німецькі митці!).
Прийшлося гірко бідному йому…
Згадав про Мишу, що вона казала,
Та й дума плачучи: «Якби вона була,
Загинути б мені, дурному, не дала;
Тенета б всі попрогризала…
І я б гуляв оце в зеленому гаю,
Мов у раю…»
А сам, сердешний, слізоньки ковтає:
Є каяття, та вороття немає!

Скажу я, люди добрі, й вам
(До казки приказка годиться,
Хоч і панам):
Не плюй в колодязь: пригодиться
Води напиться.

Лисиця й виноград

Прибігла раз Лисичка у садок;
Вподобавсь дуже їй привітненький куток —
І гарно погулять, і любо подивиться,
То тим, то сим там можна поживиться.
Глядить —
На тичках виноград висить,
Густесенько, аж тички нахиляє.
«От,— дума,— снідання смачне;
Усяка ягідка неначе привітає,
Неначе каже: їж мене».
Та от біда яка: відкіль вона не гляне,
Де не зопнеться — не достане;
Облизує роток —
Хоч би десяток ягідок.
— Бач,— каже,— люди як хитрують,
Неначе носом чують…—
А на вершечку поравсь Горобець:
Усюди він, проворний молодець,
Примазаться уміє на дурничку,—
На те вже вдавсь.
Побачив він Лисичку
І зараз обізвавсь:
— Здоровенька була, Лисичко!
Поласуй з нами, молодичко!
А виноград же то який!
У вашому гаю не виросте такий!.—
Лисичка думає: цвірінькало ти сучий,
Без тебе знаю я…— Ні,— каже,— нам не йде,
Кислючий-прекислючий —
Оскома нападе! —
Розсердилась вона і подалась додому,
Жалкуючи, що бігла по-дурному.

Так завидющий чоловік
На брехні верне свій язик;
Чого не втне чи не достане —
Усе погане.

Вівці та Собаки

Один заможний господар
Надумався Вовків злякати.
«Що,— каже,— той вівчар
Собак дві сотні назбирати!»
Здається б, і гаразд було:
Вовки полохать перестали,—
Так друге лихо підросло:
Свої Собаки шкодить стали.
Аж жаль бере, як розказать:
З Овечок перше вовну драли,
А далі м’яса забажали
Та й ну щодня Овець качать.
До осені звели отару…
Зосталось, може, з пару,
Та й тих упорали під темну ніч,
Щоб більше не кортіло.

На се коротка річ:
Дурний порядок — дурне й діло.

Ведмідь-пасічник

У темнім лісі, за горами,
Зібравсь усякий звір:
Вовки, лисиці з ховрахами,
Зайці дурні, шкодливий тхір
І ще там деяких чимало
Безпечно в лісі панувало.
Була і пасіка у них…
Нехай, мов, люди не гордують,
Що тільки все вони мудрують
У хуторах своїх!
От радиться громада стала —
Кому б то пасічником буть?
Лисичка зараз і вгадала:
«Ведмедика кликнуть!»
Послухали і по-дурному
Постановили, що нікому
Так не впадає, як йому.
Не то розумний — дурень знає
І скаже світові всьому,
Як скрізь Ведмідь той мед тягає,—
Так де тобі! І не кажи,—
Себе, мов, стережи!
Почав Ведмідь хазяйнувати,
У пасіці порядкувати:
Щодня він мед тягав
Та в берлозі ховав.
Дознались, кинулись до його —
І меду не знайшли нічого…
До суду потягли,
Прогнали злодія старого
Та ще й приказ дали:
Заперти бісового сина
На цілу зиму в берлозі.
Ведмедику лиха година:
Зарився у лозі,
Дарма, про все йому байдуже,
Лежить та ласує медком.
«З тобою,— дума,— милий друже,
Нам тільки й жити двом».

Таких Ведмедів на приміті
Ще трохи є у нашому повіті.

Білочка

Пухнату Білочку до себе Лев прийняв,
Навіщо й як — того ніхто не знав,
Бо не довідались сороки-цокотухи;
Вони б усюди брехні рознесли,
Зробили б бугая із мухи:
«І так, і перетак, ми бачили, були».
Дознався я, що Білочка служила,
Нічого не робила;
Було їй сказано: нікуди не втікать
І панову хандру потроху розважать.
Марудна служба, що й казати;
Аж жижки трусяться скакати,
А тут сиди, очицями моргай.
Наш вік біжить, не скажеш: потривай.
І Білочка свого діждала —
Старенька і беззуба стала;
Пора прийшла —
І службу відбула.
За те чумацький віз оріхів наділили;
Хоч слово панове справдили,
Аж любо глянути — оріх в оріх,—
Цілісінькую б зиму, дякуючи, їсти,
Та тільки що ж? Дивись на них:
Дали тоді, як нічим гризти.

Є приказка весела: їж,
Коли роток ще свіж,
А то, як прийде час, зов’яне,
Тоді ніщо вже не загляне.