Вхід на сайт

Час

Пошук

Календар

Опитування

Хто ви?
Всього відповідей: 175

Друзі сайту

talschool-music Від свята до свята! //percha-shodunka.ucoz.ru/ "Весела Абетка" — Для дітей України
Презентації для дітей
 З думкою про учня...
Cеть учителей начальных классов
Nachalka.com - сайт для детей, родителей, учителей начальной школы. http://pustunchik.ua





Ви увійшли як Гість | Група "Гості"Вітаю Вас Гість | RSS


Стрельник Олена Анатоліївна
Головна | Мій профіль | Реєстрація | Вихід | Вхід
Казки


Кривенька качечка

Жили собі дід та баба, та не було у них дітей. От і сумують вони. Якось дід і каже бабі: 
– Ходімо, бабо, в ліс по грибки! 
От і пішли. Бере баба грибки, коли дивиться – у кущику гніздечко, а в гніздечку качечка сидить. Баба й каже дідові: 
– Дивись, діду, яка гарна качечка! 
А дід їй: 
– Візьмімо її додому, нехай вона у нас живе. 
Стали її брати, коли дивляться, аж у неї ніжка переломлена. Вони взяли її тихенько, принесли додому, зробили їй гніздечко, обложили його пір"ячком і посадили туди качечку, а самі знову пішли по грибки. 
Вертаються, аж дивляться, що в них прибрано, хліба напечено, борщик зварений. Йдуть вони до сусідів: 
– Хто ж це зробив? Ви бачили? 
Ніхто нічого не знає. 
Другого дня знову пішли дід і баба по грибки. Приходять додому – аж у них і варенички зварені, і пощиночок стоїть на віконці. Вони знову до сусідів: 
– Чи не бачили кого? 
Ті їм кажуть: 
– Бачили якусь дівчину, від криниці воду несла. Така гарна, тільки трішки кривенька! 
От дід і баба думали-думали: "Хто б це був?" – ніяк не вадають. А далі баба дідові й каже: 
– Знаєш що, діду? Зробимо так: скажемо, що йдемо по грибки, а самі заховаємось та й будемо виглядти, хто до нас понесе воду. 
Так і зробили. 
Стоять вони за коморою, коли дивляться, аж із хати виходить дівчина з коромислом: така гарна! Тільки щo кривенька трошки. Пішла вона до криниці, а дід і баба тоді в хату; глядь – аж у гніздечку нема качечки, тільки повно пір"ячка. Вони взяли гніздечко та й кинули у піч, воно там і згоріло. 
Коли йде дівчина з водою. Увійшла в хату, побачила діда й бабу та зараз до гніздечка – але ж гніздечка там вже немає... Вона як заплаче! Дід з бабою кажуть: 
– Не плач, галочко! Ти станеш у нас за дочку; ми будемо тебе любити і жалувати, як рідну дитину! 
А дівчина й відповідає: 
– Я довіку жила б у вас, якби ви не спалили мого гніздечка та не підглядали за мною; а тепер не хочу! Зробіть мені, діду, кужілочку й веретенце, я піду від вас. 
Дід і баба плачуть, просять її зостатися; вона не схотіла. 
От дід тоді зробив їй кужілочку й веретенце; вона взяла, сіла надворі й пряде. 
Коли ж летить каченят табуночок, побачили її й співають: 
– Онде наша діва, 
Онде наша Іва, 
На метеному дворці, 
На тесаному стовпці. 
Кужілочка шумить, 
Веретенце дзвенить. 
Скиньмо по пір"ячку, 
Нехай летить з нами! 
А дівчина їм відказує: 
– Не полечу з вами: 
Як була я в лужку, 
Виломила ніжку, 
А ви полинули, 
Мене покинули!.. 
От вони їй скинули по пір"ячку, а самі полетіли далі. 
Коли летить другий табуночок, і ці теж: 
– Онде наша діва, 
Онде наша Іва, 
На метеному дворці, 
На тесаному стовпці. 
Кужілочка шумить. 
Скиньмо по пір"ячку, 
Нехай летить з нами! 
А дівчина їм відказує: 
– Не полечу з вами: 
Як була я в лужку, 
Виломила ніжку, 
А ви полинули, 
Мене покинули!.. 
Коли летить третій табуночок, побачили дівчину і зараз же: 
– Онде наша діва, 
Онде наша Іва, 
На метеному дворці, 
На тесаному стовпці. 
Кужілочка шумить, 
Веретенце дзвенить. 
Скиньмо по пір"ячку, 
Нехай летить з нами! 
Скинули їй по пір"ячку, дівчина увернулася в пір"ячко, зробилася качечкою і полетіла з табуночком. 
А дід з бабою знову зосталися самі. 

Відьма і Сонцева сестра

В далекому королівстві жили собі король з королевою. У них рос син Іван-Королевич, з роду німий. Було йому років дванадцять, коли пішов він до Києва, до улюбленого свого конюха. Цей конюх розказував йому казки, і тепер Іван- Королевич прийшов послухати від нього нові казочки, але почув зовсім інше: 
– Іван-Королевич, – сказав конюх. – У твоєї матері скоро народиться дочка, а тобі сестра. Буде вона страшна відьма. З"їсть і батька, і матір, і всіх людей; так іди, попроси у батька найкращого коня – наче покататися. А сам їдь куди очі бачать, якщо хочеш біди позбутися.
Іван-Королевич прибіг до батька і вперше заговорив з ним. А король так цьому радий був, що не став і питати, навіщо синові добрий кінь? Враз наказав найкращого коня зі своїх табунов осідлати для Королевича. Іван сів на коня і поїхав куди очі бачать.

Довго-довго він їхав; бачить двох старих швачок і просить, щоб вони взяли його з собою жити. Старухи кажуть: 
– Ми б раді тебе взяти, Іван- Королевич, але нам вже трохи жити осталось. Ось доламаєм скриню голок, пошиємо скриню ниток – враз і смерть прийде! 
Іван-Королевич заплакав і поїхав далі. Довго-довго їхав, під"їжджає до Вертодуба і просить: 
– Візьми мене до себе! 
– Рад би тебе прийняти, Іван- Королевич, але мені жити залишається небагато. Ось як повидерну всі ці дуби з коріннями – зараз і смерть моя! 
Ще сильніше заплакав Королевич і поїхав далі. Під"їжджає до Вертогору; став його просити, а Вертогор у відповідь каже: 
– Рад би взяти тебе, Іван-Королевич, але мені самому жити небагато залишилось. Бачиш, поставлений я гори ворочать; як впораюся з цими останніми – тут і смерть моя прийде! 
Ще сильніше залився слізьми Іван і поїхав далі.

Довго-довго їхав; приїжджає, нарешті, до Сонцевої сестрички. Вона його прийняла до себе, годувала-поїла – як за рідним сином ходила. Добре було жити Королевич, але ж йому хотілося дізнатися, що в рідному домі робиться? Зійде, бувало, на високу гору, подивиться на свій палац і бачить, що все з"їдено, тільки стіни залишилися! Повздихає, поплаче і повернеться до Сонцевої сестри. 
Якось вернувся він з високої гори заплаканий, а Сонцева сестра побачила це і запитує: 
– Чому ти, Іван-Королевич, сльози лив? 
Він і говорить: 
– Вітром в очі надуло. 
В іншій раз – знову те ж саме; Сонцева сестра заборонила вітру дути. 
В третій раз вернувся Іван-Королевич в сльозах. Що ж робити – довелося в усьому зізнаватися. І став він просити Сонцеву сестричку, щоб відпустила його на батьківщині побувати. Вона його не пускає, а Іван її просить. Врешті умовив, відпустила його на батьківщину і дала з собою щітку, гребінець та два моложавих яблочка: якою б не був старий чоловік, а з"їсть яблучко – вмить молодим стане!

Приїхав Іван-Королевич до Вертогору, всього одна гора залишилася. Іван взяв свою щітку і кинув в чисте поле – і раптом виросли з землі високі-високі гори, верхівки в небо впираються, і скільки тут їх – дуже-дуже багато! Вертогор зрадів і весело взявся за роботу. 

Чи довго, чи коротко – приїхав Іван-Королевич до Вертодубу. У нього всього три дуба залишилося. Взяв Іван гребінець й кинув в чисте поле – і раптом зашуміли, піднялися з-під землі густі дубові ліси, дерево дерева товще! Вертодуб зрадів і пішов дуби викручувати. 

Чи довго, чи коротко, приїхав Іван-Королевич до старих жінок. Дав їм по яблучку; швачки з"їли та вмить помолодішали. Хусточку подарували Королевичу: як махнешь хустинкою – стане позаду ціле озеро! 

Приїжджає Іван-Королевич додому. Сестра зустріла його, приголубила: 
– Сядь, – каже, – братику, пограй на гуслях, а я піду – обід приготую. 
Королевич сів і бренчить на гуслях; виповзло з нори мишеня та й каже йому людським голосом: 
– Рятуйся, Королевич, тікай швидше! Твоя сестра пішла зуби точить, щоб з"їсти тебе. 
Іван сів на коня та й поскакав, а мишеня по струнах бігає: гуслі бренчать, а сестра і не знає, що брат пішов. Наточила зуби, кинулася до Івана, глядь – немає ні душі, тільки мишеня в нору вскочило. 
Розгнівалася відьма, так і скрипить зубами, та й пустилась за братом.
Іван-Королевич почув шум, обернувся – ось-ось нагонить сестра; махнув хустинкою – і стало глибоке озеро. Поки відьма перепливала озеро, Іван все далеко був. 
Понеслася вона ще швидше ... ось вже близько зубами клацає! Вертодуб побачив, що Королевич від сестри рятується, і давай виривати дуби та валити на дорогу; цілу гору накидав! Нема відьмі проходу! Стала вона шлях прочищати; гризла, гризла дерева, насилу пролізла, а Іван-Королевич вже далеко. Кинулась за ним, бігла-гнала, ще трошки ... і догонить! 
Вертогор побачив відьму, схопився за саму високу гору та й повернув її як раз на дорогу перед відьмою, а на те місце поставив іншу гору. Поки відьма лізла, Іван-Королевич уже далеко був. 
Перелізла відьма через гори і знову погналася за братом ... Побачила його та й кричить: 
– Тепер нікуди не підеш від мене! 
І ось близько, ось схопить!.. 
В той самий час під"їхав Іван-Королевич до теремів Сонцевої сестрички і просить: 
– Сонце, Сонце! Відчини віконце! 
Сонцева сестрица відчинила вікно, і Королевич вскочив в нього разом з конем. 
Відьма стала просити, щоб їй віддали брата; сестра Сонця її не послухала і не віддала. Тоді відьма говорить: 
– Хай Іван-Королевич йде зі мною на вагу слів і вчинків – хто кого переважить! Якщо я переважу – так його і з"їм, а якщо він переважить – нехай мене вб"є! 
Пішли. Спершу сів на ваги Іван-Королевич, потім і відьма полізла; тільки ступила ногою, так Івана вгору і підкинуло. Та з такою силою, що він прямо на небо потрапив, до Сонцевої сестри в тереми. А відьма залишилася на землі ні з чим.

Ось і казочці кінець, а хто слухав – молодець!

Переклад М.Шевченко


Людей слухай, а розум май свій

Був один нерозумний чоловік. Захотілося йому піти на ярмарок. Зловив він білого півня, взяв за пазуху та й пішов. „Продам півня, – думає, – куплю тютюну”.
Він ще не дійшов до ярмарку, а тут уже його й купці зустрічають.
– Що продаєш, дядьку?
– Півня, – каже чоловік.
Вийняв він з-за пазухи білого півня. Купці глянули, головами похитали:
– Який же це півень? Це ж заєць!
„Жартують, – думає дядько, – лихо з ними!”
Забрав півня та й іде далі.
Пройшов він трохи – інші купці підбігають.
– Що продаєш?
– Півня.
Глянули:
– Який же це півень? Це ж заєць!
Придивився краще чоловік до свого півня: „А може й заєць, – думає. – Не вір очам своїм! Певно, правда, коли всі, як один, кажуть”.
Прийшов чоловік на самісінький ярмарок. Людей там так густо, яблуку ніде впасти. Біля однієї ятки видзвонюють косами, біля другої б"ють у сковороди – покупців закликають. Такий гамір, гомон на ярмарку, що мужик мало не оглух.
Розгледівся він трохи і сам заходився кричати:
– Купіть зайця! Купіть зайця! 
Підходить до нього жінка, дивується:
– Який же це заєць? Це ж півень!
Та чоловік на своєму стоїть:
– Заєць, кажу тобі, а не півень!
Зібралися люди, глузують із жінки:
– Дядько правду каже! Хіба ж не бачиш, що це заєць!
Тут уже мужик зовсім повірив, що приніс на ярмарок не півня, а зайця. І коли хтось казав, що це півень, а не заєць, то він мало не з кулаками на нього кидався! 
Ходив, ходив мужик по ярмарку з півнем, і все йому видавалося, що це заєць.
Але надокучило півневі в чоловіка – пора б уже і на сідало! Залопотів крильми та як закричить на весь ярмарок:
– Ку-ку-рі-ку!
Почувши це, мужик зовсім з глузду з"їхав: заєць, а півнем співає!
Викинув він півня з-за пазухи, сплюнув і пішов додому без тютюну.

Правду кажуть старі люди: не той дурень, кого називають дурнем; а той дурень, хто чужим розумом живе.

Людей слухай, а розум май свій!

Переклад Б.Чайковський, М.Шевченко

Чабанець

Був собі чабанець, та такий, що ще змалку все вівці пас, більш нічого й не знав. От раз і випав йому з неба камінь - у пудів вісім. Він було все грається тим каменем: причепить до батога та як кине угору, а сам спати ляже на цілий день: прокинеться - аж і камінь летить, та як упаде, то так було в землю і вгрузне. А то візьме покине серед степу сіряк, тим каменем навалить, то хай там три чоловіки або і більше, а не візьмуть. Мати було його лає:
- Що ти ото тягаєшся з тою каменюкою? Ще підірвешся!
А йому й байдуже: котить собі та й котить той камінь. От до того царя, що в його царстві той чабанець був, та став підступати змій: пудів по тридцять каміння перевертає, кидає та палац собі будує і вимагає, щоб той цар за його свою дочку оддав. Цар перелякавсь, давай засилати гінців по царству, чи не найдеться де такий богатир, щоб того змія знищив. Шукали-шукали, не знаходиться. А той чабанець почув та й похваливсь:
- Я б того змія,- каже,- батогом забив.
Люди взяли й донесли те цареві у вуха, той і звелів, щоб чабанець прийшов. От приступив він до царя, цар подививсь, що він такий малий, та й каже:
- Що ти кажеш! Ти ще такий малий! А він, звісно, хлоп"я:
- Нічого,- каже.
То й дає йому цар два полки солдатів (полк співаків і полк музик). Чабанець вийшов до тих солдатів та як скомандував, то неначе він років двадцять у війську служив. Тоді цар тільки руками сплеснув. От, не доходячи трохи до того змія, кида чабанець свої полки.
- Дивіться ж,- каже,- як із змієвого палацу дим піде, то я його побив, а як піде полум"я, то він мене.
Покинув те військо, а сам і пішов. А змій та такий був дужий, що за гони до себе не підпускає, так усе вогнем і спопеляє. От як забачив змій чабанця, зараз дмухнув. Аж ні, той і не зворухнеться.
- Ну,- питає,- за чим, хлопче-молодче, прийшов? Будемо чи битися, чи миритися?
- Не з тим іду, щоб миритися, а з тим, щоб битися. 
Змій йому й каже:
- Та ти ще три роки погуляй, а тоді й приходь.
- Ні,- каже,- я вже гуляв.
- А чим ти,- питає змій,- мене будеш бити?
- А оцим батогом.
А в його до батога та камінь на кінці прив"язаний.
- Ну,- каже змій,- бий мене!
- Ні, бий ти мене попереду.
А в змія меч на три сажні залізний, як ударить він чабанця ним, так меч на шматки і розскочивсь.
- Держись же,- каже чабанець,- тепер я тебе ударю.
Як шмагоне його тим камінцем,- змій тут і розпластавсь, і дим пішов.
Тут військо таке раде, музики грають, співаки співають, цар чабанця зустрічає, бере зараз під руку, веде до себе. За скільки там літ оддав цар за нього дочку, побудував їм палац, живуть вони собі.
А інші царі почали казати, що яктаки свою рідну дочку та оддати за чабана! Цар уже і сам жалкує і засилає скрізь гінців, чи не знайдеться де такий богатир, щоб того чабанця міг убити. Скоро й знайшлось двоє. От спорядили їх, і пішли вони до того чабанця, а він сидить за столом, книжку чита і зачув уже, що це до його биться йдуть. Прийшли, він і питає:
- З чим прийшли? Чи будем битися, чи миритися?
- Авжеж,- кажуть, - що битися.
От один як ударить через ліве плече, так меч і розскочивсь. А другий як ударить навхрест через праве плече - тільки сорочку перерубав. Тоді чабанець устав, узяв їх обох, як здавив докупи, так кістки з них і посипались. І так йому досадно на царя стало, пішов він до нього і не величає, а прямо каже: 
- Таке і тобі буде! Тоді і годі, цар, його чіпати.

Як кіт та лисиця ходили чоботи купувати 

Ось засумував раз кіт, що підходить зима, а чобіт в нього немає. Зібрався він до міста, йде купувати чоботи собі та дружині. Пройшов більшу частину дороги, зустрів лисицю. 
Вона йому та й каже: 
– Куди це ви, пан Котовський, йдете? 
Кіт відповідає: 
– Іду в місто собі та дружині чоботи купувати, а то ось підходить зима, босому ходити холодно. 
А лисиця у відповідь: 
– Тут в лісі є хороший чоботар – вовчок, іди і купи собі чоботи. 
Лисиця йде попереду, а кіт слідом, і завела лисиця кота в чащу. А кіт дурний, не знає, що живуть лисиці в чащах. Він же сільський, в лісі йому бувати не доводиться. Тільки опинилися вони в чащі, а лисиця каже котові: 
– Віддавай гроші, а то тобі смерть! 
Кіт – лисиці: 
– Пожалій, я куплю чоботи і тобі, і дружині, і дітям, тільки відпусти ти мене звідси живим. 
Змовились і йдуть удвох в місто чоботи купувати. 
Підійшли вже до міста, а лисиця йде крадучись, та й говорить коту, що їй в місто йти боязно. А кіт все кличе лисицю в місто.
Вийшли вони на одну вузьку вулицю. Залишив кіт лисицю у хвіртки, а сам пішов подивитися, чи є готові чоботи. Побачили люди лисицю – оточили її, піймали, хвіст відірвали, та ще й побили. 
Вирвалась лисиця й побігла додому, вже не стала і чобіт чекати. 
Вернувся кіт, а лисиці немає, тільки купка людей на цьому місці. 
Пішов кіт в крамницю, купив собі й дружині чоботи. Попросив із собою пса Бриська, щоб той додому його проводив, щоб лисиця його не вбила. 
А лисиця вийшла проти кота з двома старшими синами, щоб убити кота за те, що довелося додому без хвоста вертатись. Побачив кіт лисицю, та й каже Бриську: 
– Ось він мене вже чекає! 
Відповідає Брисько: 
– Не бійся, стій тут, ось я з ним зараз побалакаю. 
Підходять вони один до одного ближче, та як пес накинувся на лисицю та й розірвав її. А старший синок став матінку-лисицю захищати, то ж пес і його вбив; інші втекли. 
Зібрався Брисько додому повертатися, а кіт за добру допомогу запросив його до себе в гості. 
І жив собі з тієї пори кіт привольно і безтурботно. А лисиці, якщо зустрічалися, бувало, у лісі, то вже побоювалися кота...


Copyright MyCorp © 2024