Тарас Шевченко
"І виріс я на чужині..."
І виріс я на
чужині,
І сивію в
чужому краї:
То одинокому мені
Здається – кращого
немає
Нічого в бога,
як Дніпро
Та наша славная
країна…
Аж бачу, там
тілько добро,
Де нас нема.
В лиху годину
Якось недавно
довелось
Мені заїхать в
Україну,
У те найкращеє
село…
У те, де
мати повивала
Мене малого і
вночі
На свічку богу
заробляла;
Поклони тяжкії
б'ючи,
Пречистій ставила,
молила,
Щоб доля добрая
любила
Її дитину… Добре,
мамо,
Що ти зарані
спать лягла,
А то б ти
бога прокляла
За мій талан...
"І небо невмите, і заспані
хвилі..."
І небо невмите,
і заспані хвилі;
І понад берегом
геть-геть
Неначе п'яний
очерет
Без вітру гнеться.
Боже милий!
Чи довго буде
ще мені
В оцій незамкнутій
тюрмі,
Понад оцим
нікчемним морем
Нудити світом? Не
говорить,
Мовчить і гнеться,
мов жива,
В степу пожовклая
трава;
Не хоче правдоньки
сказать,
А більше ні
в кого спитать.
"А нумо знову віршувать..."
А нумо знову
віршувать.
Звичайне, нишком.
Нумо знову,
Поки новинка на
основі,
Старинку божу
лицювать.
А сиріч... як
би вам сказать,
Щоб не
збрехавши... Нумо знову
Людей і долю
проклинать.
Людей за те,
щоб нас знали
Та нас шанували.
Долю за те,
щоб не спала
Та нас доглядала.
А то бач, що
наробила:
Кинула малого
На розпутті, та
й байдуже,
А воно, убоге,
Молодеє, сивоусе,—
Звичайне, дитина,—
І подибало
тихенько
Попід чужим тином
Аж за Урал.
Опинилось
В пустині, в
неволі...
"Вітер з гаєм розмовляє..."
Вітер з гаєм
розмовляє,
Шепче з осокою,
Пливе човен по
Дунаю
Один за водою.
Пливе човен води
повен,
Ніхто не спиняє,
Кому спинить —
рибалоньки
На світі немає.
Поплив човен в
синє море,
А воно заграло,—
Погралися гори-хвилі
—
І скіпок не
стало.
Недовгий шлях —
як човнові
До синього моря
—
Сиротині на
чужину,
А там — і
до горя.
Пограються добрі
люди,
Як холодні хвилі;
Потім собі
подивляться,
Як сирота плаче;
Потім спитай, де
сирота,—
Не чув і не
бачив.
"Думи мої, думи мої..."
Думи мої, думи
мої,
Лихо мені з
вами!
Нащо стали на
папері
Сумними рядами?..
Чом вас вітер
не розвіяв
В степу, як
пилину?
Чом вас лихо
не приспало,
Як свою дитину?..
Бо вас лихо
на світ на сміх породило,
Поливали сльози...
чом не затопили,
Не винесли в
море, не розмили в полі?.
Не питали б
люде, що в мене болить,
Не питали б,
за що проклинаю долю,
Чого нуджу світом?
«Нічого робить»,—
Не сказали б
на сміх...
Квіти мої, діти!
Нащо ж вас
кохав я, нащо доглядав?
Чи заплаче серце
одно на всім світі,
Як я з вами
плакав?.. Може, і вгадав...
Може, найдеться
дівоче
Серце, карі очі,
Що заплачуть на
сі думи,—
Я більше не
хочу.
Одну сльозу з
очей карих —
І пан над
панами!
Думи мої, думи
мої,
Лихо мені з
вами!...
"Ми вкупочці колись росли..."
Ми вкупочці колись
росли ,
Маленькими собі
любились,
А матері на
нас дивились
Та говорили, що
колись
Одружимо їх. Не
вгадали.
Старі зарані
повмирали,
А ми малими
розійшлись
Та вже й не
сходились ніколи.
Мене по волі
і неволі
Носило всюди.
Принесло
На старість ледве
і додому.
Веселеє колись
село
Чомусь тепер мені,
старому,
Здавалось темним і
німим,
Таким, як я
тепер, старим.
І бачиться, в
селі убогім
(Мені так
бачиться) нічого
Не виросло і
не згнило,
Таке собі, як
і було.
І яр, і
поле, і тополі,
І над криницею
верба,
Нагнулася, як та
журба
Далеко в самотній
неволі.
Ставок, гребелька,
і вітряк
З-за гаю крилами
махає.
І дуб зелений,
мов козак
Із гаю вийшов
та й гуляє
Попід горою; по
горі
Садочок темний, а
в садочку
Лежать собі у
холодочку,
Мов у раю,
мої старі.
Хрести дубові
посхилялись,
Слова дощем
позамивались...
І не дощем,
і не слова
Гладесенько Сатурн
стирає...
"Минають дні, минають ночі..."
Минають дні,
минають ночі,
Минає літо,
шелестить
Пожовкле листя,
гаснуть очі,
Заснули думи,
серце спить,
І все заснуло,
і не знаю,
Чи я живу,
чи доживаю,
Чи так по
світу волочусь,
Бо вже не
плачу й не сміюсь…
Доле, де ти!
Доле, де ти?
Нема ніякої,
Коли доброї жаль,
боже,
То дай злої,
злої!
Не дай спати
ходячому,
Серцем замирати
І гнилою колодою
По світу валятись.
А дай жити,
серцем жити
І людей любити,
А коли ні…
то проклинать
І світ запалити!
Страшно впасти у
кайдани,
Умирать в неволі,
А ще гірше –
спати, спати
І спати на
волі,
І заснути
навік-віки,
І сліду не
кинуть
Ніякого, однаково,
Чи жив, чи
загинув!
Доле, де ти,
доле, де ти?
Нема ніякої!
Коли доброї жаль,
боже,
То дай злої!
злої!
"Тече вода з-під явора..."
Тече вода з-під
явора
Яром на долину.
Пишається над
водою
Червона калина.
Пишається калинонька,
Явор молодіє,
А кругом їх
верболози
Й лози зеленіють.
Тече вода із-за
гаю
Та попід горою.
Хлюпощуться качаточка
Помеж осокою.
А качечка випливає
З качуром за
ними,
Ловить ряску,
розмовляє
З дітками своїми.
Тече вода край
города.
Вода ставом стала.
Прийшло дівча воду
брати,
Брало, заспівало.
Вийшли з хати
батько й мати
В садок погуляти,
Порадитись, кого б
то їм
Своїм зятем
звати?
"Мені тринадцятий минало..."
Мені тринадцятий
минало.
Я пас ягнята
за селом.
Чи то так
сонечко сіяло,
Чи так мені
чого було?
Мені так любо,
любо стало,
Неначе в бога
......
Уже прокликали до
паю,
А я собі у
бур'яні
Молюся богу... І
не знаю,
Чого маленькому
мені
Тойді так приязно
молилось,
Чого так весело
було?
Господнє небо, і
село,
Ягня, здається,
веселилось!
І сонце гріло,
не пекло!
Та недовго сонце
гріло,
Недовго молилось...
Запекло, почервоніло
І рай запалило.
Мов прокинувся,
дивлюся:
Село почорніло,
Боже небо голубеє
І те помарніло.
Поглянув я на
ягнята!
Не мої ягнята!
Обернувся я на
хати —
Нема в мене
хати!
Не дав мені
бог нічого!..
І хлинули сльози,
Тяжкі сльози!.. А
дівчина
При самій дорозі
Недалеко коло мене
Плоскінь вибирала,
Та й почула,
що я плачу.
Прийшла, привітала,
Утирала мої сльози
І поцілувала .....
|