Василь Сухомлинський
Ледача подушка
Маленькій Яринці треба рано вставати, щоб до школи йти, а не хочеться, ой як не хочеться! Ввечері питає Яринка у дідуся:- Дідусю, чому вранці вставати не хочеться? Навчіть мене, дідусю, спати так, щоб хотілося вставати i йти до школи.- Це подушка в тебе ледача,- відповів дідусь.- А що ж їй зробити, щоб вона не була ледачою?- Знаю я таємницю,- пошепки сказав дідусь.- Ото саме тоді, як вставати не хочеться, візьми подушку, винеси на свіже повітря, добре вибий її кулачками - вона і не буде ледачою.- Справді? - зраділа Яринка.- Я так i зроблю завтра.Ще дуже рано, а треба збиратись до школи. Не хочеться вставати Яринці, але треба ж нарешті подушку провчити, лінощі з неї вибити.Схопилась Яринка швиденько, одяглася, взяла подушку, винесла на подвір'я, поклала на лавку - та кулачками її, кулачками. Повернулася до хати, поклала подушку на ліжко - та й умиватися. А дідусь у вуса посміхається.Найледачіший у світі кіт
Лежав на столі кіт. Дівчинка поставила перед ним дві тарілки - одну зі сметаною, другу - з молоком.Кіт подумав: це дівчинка принесла мені частування. Але що краще: сметана чи молоко? Кіт збирався подумати, що краще, але не міг думати - такий він був ледачий.Коли це у відчинене вікно залетів горобець. Залетів, сів на стіл i клює там якісь крихти. Тепер перед Котом було вже три смачні речі: сметана, молоко i горобець. Та xiбa легко зважитися, що з цих трьох речей найсмачніше? Кіт збирався подумати, що ж найсмачніше, але думати було важко. Він заплющив очі и заснув.Це був найледачіший у світі Кіт. Найгарніша мама
Випало Совеня із гнізда та й повзає. Далеко забилось, не може знайти рідного гнізда. Побачили птахи малого — некрасивого, з великою голівкою, вухатого, банькатого, жовторотого. Побачили та й питають, дивуючись:
— Хто ти такий, де ти взявся? — Я Совеня, — відповідає мале. — Я випало з гнізда, не вмію ще літати і вдень дуже погано бачу. Я шукаю маму. — Хто ж твоя мама? — питає Соловей. — Моя мама Сова, — гордо відповідає Совеня. — Яка ж вона? — питає Дятел. — Моя мама найгарніша. — Розкажи, яка ж вона, — питає Дрізд. — У неї голова, вуха й очі такі, як у мене, — відповідає з гордістю Совеня. — Ха-ха-ха! — зареготали .Соловей, Дятел і Дрізд. — Та ти ж потвора. Виходить, і мати твоя така сама потвора. — Неправда! — закричало Совеня. — Мама в мене найгарніша. Почула його крик Сова, прилетіла потихеньку, взяла Совеня за лапку й повела до рідного гнізда. Совеня уважно подивилося на свою маму: вона була найгарніша.Пихата жаба
Сподобалося жабі, як журавель співає. Сидить вона в болоті, слухає журавлиний спів і думає: "Навчуся і я співати по-журавлиному. Буду не така, як усі жаби. Хай дивується увесь жаб'ячий рід".Довго вчилася вона співати по-журавлиному і таки навчилася. Розмовляють із нею по-жаб'ячому, а вона мов не розуміє — відповідає по-журавлиному. Розгнівалися жаби й дорікають своїй подружці:— Ти ж така жаба, як і ми, чого ж ти не хочеш розмовляти по-жаб'ячому?Жаба задерла голову й каже:— А може, у мене виростуть крила, і я полечу, як журавель!..Образливе слово
Одного разу Син розсердився і згарячу сказав Матері образливе, грубе слово. Заплакала мати. Схаменувся Син, жаль стало йому Матері. Ночей не спить — мучить його совість: адже він образив Матір.Йшли роки. Син-школяр став дорослою людиною. Настав час їхати йому в далекий край. Поклонився Син Матері низько до землі й говорить:— Простіть мені, Мамо, за образливе слово.— Прощаю, — сказала Мати й зітхнула.— Забудьте, Мамо, що я сказав вам образливе слово.Задумалась Мати, геть посмутніла. На її очах з'явились сльози. Каже вона синові:— Хочу забути, Сину, а не можу. Рана від колючки загоїться й сліду не залишиться. А рана від слова заживає, проте слід глибокий зостається.Які вони бідні
Ще не світало, ще й ранкова зоря не зайнялася, як батько збудив Сергійка й сказав:— Ходімо в поле. Послухаємо жайворонкову пісню.Син живенько встав, одягнувся, і вони з батьком пішли в поле. Небо на сході стало рожеве. Небосхил щохвилини світлів, зорі згасали. І тої ж хвилини Сергійко почув дивну пісню. Немов над полем хтось натягнув срібну струну, й вогняна пташка, доторкаючись до неї крильцями, розсипає над степом небесну музику.Сергійко затамував дух. Йому спало на думку: «А якби ми з татком спали, — чи жайворонок все одно співав би?»— Татку, — тихо спитав Сергійко, — а ті, хто зараз сплять, не знають цієї музики?— Не знають, — прошепотів батько.— Які вони бідні...Комірчина для дідуся
Захворів дідусь Юрасиків, лежить і кашляє. Мати й тато мовчазні. Одного разу прийшов Юрко з дитячого садка та й бачить: закопує тато стовпи поруч з хатою.— Що це ви будуєте, тату? — запитує Юрко.— Комірчину до хати прибудуємо. Дідусь житиме в комірчині...Юрко взяв маленьку лопатку, пішов на город, сів серед картоплиння й копає ямку.— Що це ти копаєш, Юрасику? — запитує батько.— Та землянку будую...— Для чого ж тобі землянка?— А ви з мамою житимете в ній, як постарієте...Він зненавидів красу
У матері був трирічний син. Дуже любила вона єдину дитину. Що не захочеться синочкові, мама зразу ж кидається виконувати його бажання.Побачив син троянду за вікном, питає:— Що це таке?— Квітка троянди, — відповідає мати.— Хочу квітку троянди, — вимагає хлопчик. Не просить, а вимагає.Мати йде, зрізає квітку й приносить синові. Потримав хлопчик троянду в руках, зім'яв пелюстки й кинув на підлогу.Побачив син на паркані горобця, питає:— Хто це такий?— Горобець, — відповідає мати.— Хочу горобця, — вимагає хлопчик. Пішла мати до сусідських дітей, просить:— Спіймайте горобця, куплю вам цукерок.Упіймали діти горобця, одержали цукерок. Принесла мати пташку. Взяв хлопчик горобця, почав гратися, придавив його за шийку, пискнув горобчик і замовк. Кинув син матері мертву пташку.Почув син, як хтось грає за вікном на сопілці. Сподобалась йому гра, питає він у матері:— Що це таке?— Це пастух грає пісню на сопілці.— Хочу пісню, хочу пісню, вона така красива! — зажадав хлопчик.Пішла мати до пастуха, просить:— Йди, пастуше, до мого хлопчика любимого, хоче він, щоб йому належала ця прекрасна пісня.— Ні, — відповідає пастух.— Пісня — це краса. Не може один володіти нею. Пісня потрібна всім.Ні з чим прийшла мати до сина, переказала йому слова пастуха. І син зненавидів красу, перестав любити й розуміти прекрасне.Як Сергійко навчився жаліти
Маленький хлопчик Сергійко гуляв біля ставка. Він побачив дівчинку, що сиділа на березі.Коли Сергійко підійшов до неї, вона сказала:— Не заважай мені слухати, як хлюпають хвилі. Сергійко здивувався. Він кинув у ставок камінець. Дівчинка запитала:— Що ти кинув у воду? Сергійко ще більше здивувався.— Невже ти не бачиш? Я кинув камінець. Дівчинка сказала:— Я нічого не бачу, бо я сліпа.Сергійко від подиву широко відкрив очі й довго дивився на дівчинку.Так, дивуючись, він і додому прийшов. Він не міг уявити: як це воно, коли людина нічого не бачить?Настала ніч. Сергійко ліг спати. Він заснув з почуттям подиву.Серед ночі Сергійко прокинувся. Його розбудив шум за вікном. Шумів вітер, в шибки стукав дощ. А в хаті було темно.Сергійкові стало страшно. Йому пригадалася сліпа дівчинка. Тепер хлопчик уже не дивувався. Його серце стиснув жаль.Як же вона, бідна, живе в отакій темряві?!Сергійкові хотілося, щоб скоріше настав день. Він піде до сліпої дівчинки. Не дивуватиметься більше. Він пожаліє її.Сьома дочка
Було у матері сім дочок. Ось поїхала одного разу мати в гості до сина, а син жив далеко-далеко. Повернулась додому аж через місяць.Коли мати ввійшла до хати, дочки одна за одною почали говорити, як вони скучали за матір’ю.— Я скучила за тобою, немов маківка за сонячним променем, — сказала перша дочка.— Я ждала тебе, як суха земля жде краплину води, — промовила друга дочка.— Я плакала за тобою, як маленьке пташеня за пташкою, — сказала третя.— Мені тяжко було без тебе, як бджолі без квітки, — щебетала четверта.— Ти снилась мені, як троянді сниться краплина роси, — промовила п'ята.— Я виглядала тебе, як вишневий садок виглядає соловейка, — сказала шоста.А сьома дочка нічого не сказала. Вона зняла з ніг матусі взуття й принесла їй води в мисці помити ноги. Який слід повинна залишати людина на землі?
Старий Майстер звів кам'яний будинок. Став осторонь і милується. "Завтра в ньому оселяться люди", — думає з гордістю. А в цей час біля будинку грався Хлопчик. Він стрибнув на сходинку й залишив слід своєї маленької ніжки на цементі, який ще не затвердів.— Для чого ти псуєш мою роботу? — сказав з докором Майстер.Хлопчик подивився на відбиток ноги, засміявся й побіг собі.Минуло багато років, Хлопчик став дорослим Чоловіком. Життя його склалось так, що він часто переїздив з міста до міста, ніде довго не затримувався, ні до чого не прихилявся — ні руками, ні душею.Прийшла старість. Згадав старий Чоловік своє рідне село на березі Дніпра. Захотілось йому побувати там. Приїхав на батьківщину, зустрічається з людьми, називає своє прізвище, але всі здвигують плечима — ніхто не пам'ятає такого Чоловіка.— Що ж ти залишив після себе? — питає у старого Чоловіка один дід, — Є в тебе син чи дочка?— Немає у мене ні сина, ні дочки.— Може, ти дуба посадив?— Ні, не посадив я дуба...— Може, ти поле випестував?— Ні, не випестував я поля...— Так, мабуть, ти пісню склав?— Ні, й пісні я не склав.— Так хто ж ти такий? Що ж ти робив усе своє життя? — здивувався дід.Нічого не міг відповісти старий Чоловік. Згадалась йому та мить, коли він залишив слід на сходинці. Пішов до будинку. Стоїть той наче вчора збудований, а на найнижчій сходинці — закам'янілий відбиток Хлопчикової ніжки."Ось і все, що залишилось після мене на землі, — з болем подумав старий Чоловік.— Але цього ж мало, дуже мало... Не так треба було жити..."Бо я - людина
Вечоріло. Битим шляхом йшло двоє подорожніх — батько й семирічний син. Посеред шляху лежав камінь. Батько не помітив каменя, спіткнувся, забив ногу. Крекчучи, він обійшов камінь, і, взявши дитину за руку, пішов далі.Наступного дня батько з сином йшли тією ж дорогою назад. Знову батько не помітив каменя, знову спіткнувся і забив ногу.Третього дня батько й син пішли тією ж дорогою. До каменя було ще далеко. Батько каже синові:— Дивись уважно, синку, треба обійти камінь. Ось і те місце, де батько спіткнувся й забив ногу.Подорожні сповільнюють кроки, але каменя немає. Бачать, обабіч дороги сидить сивий старий дід.— Дідусю, — запитав хлопчик, — ви не бачили тут каменя?— Я прибрав його з дороги.— Ви також спіткнулися й забили ногу?— Ні, я не спіткнувся й не забив ногу.— Чому ж ви прибрали камінь?— Бо я — людина. Хлопчик зупинився у задумі.— Тату, — запитав він, — а ви хіба не людина?Дуб під вікном
Молодий лісник побудував у лісі велику кам'яну хату і посадив дуба під вікном.Минали роки, виростали у лісника діти, розростався дубок, старів лісник.І ось через багато літ, коли лісник став дідусем, дуб розрісся так, що заступив вікно. Стало темно в кімнаті, а в ній жила красуня — лісникова внучка.— Зрубай дуба, дідусю, — просить онучка, — темно в кімнаті.— Завтра вранці почнемо...— відповів дідусь. Настав ранок. Покликав дідусь трьох синів і дев'ятьох онуків, покликав онучку-красуню й сказав:— Будемо хату переносити в інше місце.І пішов з лопатою копати рівчак під фундамент. За ним пішли три сини, дев'ять онуків і красуня-внучка.Сива волосинка
Маленький Михайлик побачив у косі матері три сиві волосинки.- Мамо, у вашій косі три сиві волосинки, - сказав Михайлик.Мама усміхнулась і нічого не сказала. Через кілька днів Михайлик побачив у материній косі чотири сиві волосинки.- Мамо, - сказав Михайлик здивовано, - у вашій косі чотири сиві волосинки, а було три...Чого це посивіла ще одна волосинка?- Від болю, - відповіла мати. - Коли болить серце, тоді й сивіє волосинка...- А від чого ж у вас боліло серце?- Пам'ятаєш, ти поліз на високе-високе дерево? Я глянула у вікно, побачила тебе на тоненькій гілці. Серце заболіло, й волосинка посивіла.Михайлик довго сидів задумливий, мовчазний. Потім підійшов до мами, обняв її і тихо спитав:-Мамо, а коли я на товстій гілці сидітиму, волосинка не посивіє?
|